За словами «фонд», «організація» завжди стоять люди та їхні історії. За цим фондом стоїть одна людина.

Перше кошеня з вулиці я принесла додому, коли мені було 5 років. Це була чорно-біла Мурка. У 6 років я приймала пологи у своєї Мурочки, яка вперто вимагала народжувати у мене під ковдрою. Я сиділа і тримала їй ковдру. Тоді народилося дитинча, яке на все життя залишиться в моєму серці. Воно гепнулось з ліжка вниз головою, і ми з Мурочкою дуже перелякалися. Вона голосно нявкала, а я полізла діставати його з-під ліжка. Мені було 6 років. Цього малюка ми залишили жити у себе, і я дала йому ім'я Шпунтік.

У 8 років привела додому п'ятирічну дівчинку (уточнюю — людину) вона була з дуже неблагополучної родини, і весь день вешталася вулицями під дощем. Я попросила маму помити її та залишити жити у нас.

У 10 років вже сама вигодовувала пташенят, що випали з гнізда, та виходжувала знайдених у полі травмованих зайчат. Їжачки зимували у нас за шафою, а тарілки з молоком під сіновалом були для них частуванням цілий рік. Батьківський двір поповнювався покинутими цуценятами, яких я стягувала з усієї округи, а тато тільки встигав їм будувати будки. Якщо це була зима, то найменші жили з нами на кухні в коробках, під теплою грубкою, яка обігрівала будинок.

Минуло 18 років, як я покинула батьківську хату. З них 14 років я активно спасаю тварин з вулиць та шукаю їм нові родини. Це сотні кішок та собак. А ще птахи. Серед них багато тяжко хворих та слабких. Але я не здаюсь до останнього. Я виборюю їх у смерті. Нажаль втрати трапляються, але у лікуванні я використовую всі шанси. Їхні життя не повинні залежати від моїх особистих фінансових можливостей, тому я заснувала цей фонд і невпинно шукаю шляхи, щоб допомагати далі. Я шукаю людей, які не байдужі до бід тварин з вулиць. Тому кажу — будь НЕ байдужим! Приєднуйся до допомоги і не проходь повз тих, хто потребує спасіння. ВІЗЬМИ КОТА — за цим фондом стоїть усе моє життя, моя велика історія.